Старонка:Календарь Сѣверо-Западнаго Края на 1889 годъ.pdf/135

Гэта старонка не была вычытаная

„Тожъ гора гетымъ людзямъ“, прибавилъ онъ, „охъ, гора! я добре гэто вѣдаю, бо самъ зъ таго по чужихъ людзяхъ хажу, а першъ, хвалиць Богу, свайго дабра была багата“. Я попросилъ его разсказать объ этомъ подробнѣе „Казаў ба-бъ я вамъ, да часу нема“, отнѣкивался онъ; но я быль очень заинтересованъ и продолжалъ просить его разсказать хотя вкратцѣ. Собесѣдникъ мой упорно отказывался. Между тѣмъ мы приближались къ корчмѣ. Желая во чтобы то ни стало узнать исторію этого человѣка, я рѣшилъ задобрить его какими-либо образомъ. У меня мелькнуло въ головѣ предложить моему, попутчику напитка, довольно хорошо развязывающаго языкъ почти у всякаго, т. е. водки. Я сталъ его приглашать выпить. — „А ўжежъ, гардзиць ласкаю не будомо, кали паны кажеце, то и выпьемъ“. Мы вошли въ корчму. Это былъ деревянный домъ съ подъѣздомъ; тамъ жили евреи. Посудный шкафъ — нѣчто въ родѣ буфета, грязныя стѣны, полъ со щелями и подскакивающими половицами, стекла, донельзя загаженныя мухами, дверь въ другую комнату, откуда виднѣлись пуховики и неимовѣрное количество подушекъ, наконецъ, въ углу группа жиденятъ, смотрящая на насъ во всѣ глаза — вотъ что представилось намъ при входѣ во внутренность дома. Самого хозяина не было дома; хозяйка оглядѣла насъ подозрительнымъ взглядомъ. Мы попросили молока, а затѣмъ я угостилъ своего компаньона водкой. Отдохнувъ немного мы отправились. Маневръ мой удался какъ нельзя лучше. Дѣйствительно, послѣ, „кватырки“ и низкопробной водки, мой крестьянинъ согласился, разсказать этотъ эпизодъ изъ его жизни. Я немедленно записалъ его, придя въ деревню и передаю читателю весь разсказь слово въ слово, сохраняя его способ изложенія, языка и проч. „Быў, — началъ онъ, — ў нашимъ сялѣ хлопецъ багаты, а да дзявокъ таки цапала, таки ласы ажъ не дай Госпадзи, меремъ огиръ яки: ніякая паузь яго не пройдзе, кабъ ёнъ яе не зачапиў. Ну, я палюбиў гэто ёнъ адну дзѣўку — Адарку; маўляў бы яна хоць баба крыху гожая була, то нѣ, — дробненькая, якась осхлая, саўсимъ плюгавенькая. А бацьки яе на ўсё сяло цёмники были, грошаў у ихъ, ка’уць, цижба була; казаўбы ёнъ за грашима ганиўся, — и гэто нѣ, але уже, якъ той каа назаў, мусиць яму уже сужджано было услѣпицца у гэтую дзѣўку: о такъ — якесь чмуренне на хлопца найшло. Ну іестъ вѣдама, якъ той каа казаў „кахане не блинцы, а закахаўшися канцы“. Якъ яна яго уже добра приваражила, дыкъ ёнъ приходзиць да свайе мацери, дай ка: „Маци, о маци, спадабаў, каа, я дзѣўку, хо́чу на ёй ажаницца, — пашлиць д’ Адарки Шигалевой сватоў“. Маци что стала ўселякъ прасиць: „да мой Майсейко, да майе сонейко, да майе щиро, да кагожъ ты бярешъ, да и табѣ жъ, майе дзѣтко, свѣтъ завязаўса, да мнѣ адъ яйе на старасци ни якойе пашаноўли не будзе“. — Сапроўды, паночекъ, отъ гэтакъ яму и ка. А ни лысъ, — вѣдама, ў насъ у прастоцѣ, сыны не надта слухаюць. Пакуль бацька быў, жиў, ёнъ трохи баяўса, а якъ бацька скыпыциўса, — не при насъ кажучи, як той каа казаў, што уже страху яму ня было. Часами бадзяецца дзень куольки, а приходзиць дамоў, маци яго пачане абираць: „дзѣ ты Майсѣйко, бадзяесса як хлюндра яка, чаму ты ничога удому не робишъ“. Бой спраўды людзи кажуць: бацька нехай ѣдзе араць, яго кони знаюць, а я пайду у карму мяне людзи чакаюць. Дык ёнъ ей каа: „А табѣ яке дзѣло!“ — А сам шапку — хапель, дый зноў ходу. Яна уже и маўчиць, бо ничога не зробиць: якъ той каа, дзѣцюкъ хоць сенни жани, здаровы и вялики та’ якъ дубъ. Гарны жажъ, паничеку, — любата: воласы ўюцца, губы — якъ малина, а якъ завядзе пѣсню: