Старонка:Нарысы з жыцьця беларускай вёскі.djvu/11

Узнікла праблема ў вычытцы гэтай старонкі

ничего: мяне новые, кажухъ теплый… Закуріу́ я пипцу и тычасъ апынувся кала балота. Заграбаю я сабѣ по ахапку да въ воду, да сверху каменьями. Мочу я гэта сабѣ ленъ, пипцу курю, а вжо солнце мусить къ повдню подходило, — гляжу на Змитрокоаоиъ клину нѣшто чарнѣицца. Ближи, ближи — вижу Лявонъ-Вовкъ валить прямо ко мнѣ и бытцамъ ухмыляицца[1]. Подошо́ў, остановіуся, стоить и глядить. И вышіу́ зъ лужины. — „А што, кажить, ня чуу́ ты Прасковьина Меланья за Пракопа—Кузурну замужъ идеть?“ — А боги ихъ вѣдають! Ня чуу́, важу. Микита Питракоу нѣшта баіӱ Базылю мойму, али я ни утя́міу́“[2]. А Кузурка, кажить, по нябощику[3] Вараптэю моей дядинѣ въ братдѣтныхъ доводицца, дыкъ ти ня сходимъ мы съ тобой въ Дадулино? Поглядимъ, по килишку выпьимъ… Усежъ и ты по нябощику Вараптэю чиризъ Хадору сватомъ доводисся“… Да вотъ и драка, паночки!… Думаю я сабѣ: „боты у мяне новые, кажухъ бѣлый, поясъ съ кутасами, капялюшъ хоть и полиняу́, алы усе лепшій чимъ у Лявона“. „Что-жъ, кажу, можно сабѣ и сходить. Пойдемъ чиризъ кладки и Хадоры казать ни пайду“… Ладна. Узяли да и пошли. Дожь усе лупить и лупить. Лявонъ сдѣу кажухъ вверхъ косматьтемъ веревярну́у. Подайшли къ кладкамъ — и видимъ: Сидоръ Клашаногій плятецца и быццанъ съ сабой нѣшта гукаить, али намъ што: коли идеть, дыкъ нихай идеть… Да я-жъ паночки, усе по исткому[4] кажу, а кали можа ня треба мнѣ саусимъ[5] у свѣткахъ быть, то я ничего казать ня буду… Али жъ по новѣстки пришо́у… Ни по своей охоты… Тады як подайшли къ Вавковой яиѣ, гдѣ залѣтось Авсей уваліу сваю кабылу, якъ вёсъ въ Дядулино горѣлку, — глядимъ — Трохимъ (съ Зазерья) вязеть жардё… Лявонъ зъ имъ парукау́ся[6] и нѣшто гукау́ ти то на счетъ авечикъ — вядомое дѣло свои антиресы. А я во гэдакъ отварнуу́ся къ во-

  1. Усмѣхается
  2. Не запомнилъ.
  3. По покойнику.
  4. По порядку.
  5. Совсѣмъ.
  6. Подравствовался