Ой ты хмэленьку, буйное жице,
Мнуго розуму маешь!
Ой и пьяного и твэрозого
Зъ розуму спроваджаешь.
Ой ты, дівчино-пэрэбурныця,
Мнуго есь[1] пэрэбрала,
Усімъ молодцамь догону дала,
А удовціовы досталася.
Бо у вдовця — тыхая мовця,
У іого жовтые влосы,
Ой нэ зажила[2] жадна нэвіста
У свикорка роскоши.
Ходыть свикорко
По новыхъ синёхъ,
Нывісту пробужае:
— Устань, нэвісто,
Устань, молода,
Устань до роботы,
Додай охвоты,
Усюй своюй челядоньці!
Муй мылый уставъ,
По зорамъ[3] познавъ:
— Ще, батэньку, рано,
Рано вставаты,
Рано вставаты
И сніданье готоваты!
Поздоровъ, Боже, мого милого
|