Гэта старонка не была вычытаная
И нѣчимъ морду свою бѣлить —
Вянѐра, — знать, дили красы.
Амуръ жа зъ дѣвками жарту́ить;
Ну, про́сто смѣхъ ажны бяре́ть[1]:
То ён знятѣ̀йку поцалу́ить,
То шмотку[2] зъ головы здяре́ть.
То однимъ вокомъ ёнъ миргаить,
Якъ бытцомъ ёнъ кого зовѐть,
То у гармонику зайграить,
То нѝмхвамъ пѣсню запяѐть.
XI.
Вось затраслася уся гора:
Зявесъ на пѐчи схамяну̀вся[3],
Зявнувъ и дужа потягнувся,
И кажеть: ѣсть ужо́ пора!
Пригожа дужа дѣвка Ге́ба
Горѣлки ў чарки[4] налила,
И, якъ жаро́нъ,[5] бука́тку[6] хлѣба,
Принёсши, бракъ! середъ стола.
Ина стравўхой узя̀та у́ небо,
Кабъ ѣсть варить и платьтя мыть.
Нябось, на тяжкимъ живе́ть хлѣба:
Ти шутка жъ столькихъ накормить!
Во̀ съ усяго̀ собрались неба,
Якъ тараканы[7] коло хлѣба,