паліті. В тот час страшная моровія погарела і протів александрова войска не вышла і не выходіла.
Попалівші Александер моровію і оттол’ пошол на сіверскія горы. (Стар. 109). Пріде на некоторое велмі велікое і шырокое поле. І на том полі столп, озеро быстро і студено, а на краі того озера образ члвеческі в золоте поставлен. А на том полі костей члвеческіх, іж неможно ступіті і поіті полем. Александер вперед всіх побежал і прібежал к тому оброзу ко столпу і посмотрел на образ той і найде у того образа пісмо, напісано елінскім языком і рече (кажа яно) так: Члвече, еслі схочеш пойті край света, дошедші столпа, верніся, бо не может члвек даліе от того столпа поіті. Я есмы ц̅р Сонсохос, іж был есмы всего света цр і хотел есмы край света сойті і выведатіся. І взышол есмы на сіе поля велікое і шірокое з войском своім. А оні восталі на мене, дывныя люді, і побілі войско мое і мене самого на сем полі убілі. — Тыя словы Александер прочітавші, закрів пісмо тое для того, іж бы войско его не устрашілося пісма і не прочіталі. А потом мекедоняне пріступілі ко Александру, пыталі его, рекучі (кажучы): Велікій црю Александре! повіжд’ (паведай) нам, шчо указует’ пісмо того образа. — Александер ім рече: Сладку оквітную (цьвітучую) землю перед намі указует’, куды маем пойті. — Оні тому возрадоваліся.
(Стар. 110). Тогді у тогу езера Александер совсім войском своім стал. Кухар александров взял вялых рыб і хотел в том озері обмыты і прішол ко озеру і умочіл у воду рыбу. Скоро обмочіл, так рыбы ожылі і з рук у воду утеклі. І пошол кухар отповедаті тое Александру. То слышавці, Александер подівіліся тому. Ішол сам напервей к тому озеру іскупался і всему войску своему велел купатіся і с конмі. Як же скупался, так же всі моцны сталі от того жівушчаго озера. І коні, которіе сп(р)ацованые, старія люді, всі сталі молоді і кріпкі, і раненныя, которыя немошчныя, всі поздоровелі. Тут Александер у того озера трі дні стоял і войску своему отпочнуті казал.
Александер от того озера пошол со всім войском своім. І дойдут’ некоторіе горы велмі высокія і страшное. І блізко той горы прішед і стал со всім войском своім і убачіл в той горы страшлівые люді, от места до места переходят і грозно і страшно на войско позірают. Ведініем (выглядам) велмі ст(р)ашны, двух сажон ліцем, долгі і косматі, очі іх овчіі. Відывші іх, Александер подівілся ім і боялся тых людей страшлівых. І помышліл собе, мовячі: Заправды (Стар. 111) тые сут’ люды, іж некотораго часу цря Сонсохоса на сем полі розбілі. — І велел Александер войску своему направітіся на ніх ударіті, коштуючі і пробуючі тых дывных людей, послет до ніх одну жонку. А жена пріступіла блізко горы і села. Едін с тых людей выскочіл і почал кусаті…»
