Тарасъ на Парнасѣ и другія бѣлорусскія стихотворенія (1902)/Въ могилевскомъ пріемѣ

Шумъ, крикъ, гомонъ у корчмѣ Въ могилевскомъ пріемѣ
Верш
Аўтар: Вінцэнт Дунін-Марцінкевіч
1902 год
Весна гола перепала
Іншыя публікацыі гэтага твора: Гапон.

Спампаваць тэкст у фармаце EPUB Спампаваць тэкст у фармаце RTF Спампаваць тэкст у фармаце PDF Прапануем да спампаваньня!




V. Въ могилевскомъ пріемѣ.

У городи Могилеви,
При широкомъ при Днѣпрѣ,
Гудить, якъ бы шершни въ древи,
Кипить, якъ бы у котлѣ.
Тамъ улицею панъ гонить,
Коляска стрѣлой ляти́ть,
Подъ коньми земля ажъ стонить,
А хворысь «пади!» кричить.
Тутъ сустрѣнешъ колымажку
Вотъ коники—глядь, кругомъ
Гладки и летять въ размашку—
Гэто, певно, аканомъ.
Дали хтось тамъ на драбини,
Коникъ, бытцомъ ракъ, повзе́
Згадаешъ по кислой мини,
Што поцесора вязе́.
А тамъ хвурманокъ богато,
Мовлявъ грибовъ у бору,
Глядишъ—то нашаго брата
Вязуть на службу цару.
Якъ бы голодны собаки,
Такъ жидовски лапсердаки,
Лѣзуть къ табѣ саранчой.
Понадися жъ имъ у когти,
Наврадъ потрапишъ ихъ змогти,
Вы́требушуть карманъ твой.
Вотъ, у каменны палаты
Сходятца паны богаты,
Золото на ихъ кипить.
Мужичковъ туды жъ приводють,
И однодворцы приходють—
Тамъ на службу мають брить.
На сяредини святлицы
Стоить столъ, накрытъ сукномъ,
При ёмъ, съ крыжомъ у пятлицы,
Подпёршися кулакомъ,
Ясный маршалокъ сяди́ть,
Ёнъ, мовлявъ рабинъ у школи,
Ти якъ хвурманъ у стодоли,
Важно такъ на всихъ глядить.
Направо панъ вельми строгій,
Вусы якъ у быка роги,
Вотъ такъ сто́рчмою стоять.
Волосы́ яго сиве́ньки,
Мундиръ яго голубенькій,
На грудяхъ крыжи блищать.
А за имъ якійсь пузатый,
Бытцомъ мядьвѣдь, такъ косматый
Ето дохторъ, мае быть.
Руки за собой тримая,
Палцами перабирая,
Ды й часто въ карманъ глядить,
Зъ лѣвой стороны маршалка
Тоненькій, простый якъ палка,
На розумъ видно хитёръ!
Ёнъ съ подлобья поглидаеть,
У руцѣ пяро́ тримаеть,—
Гэто, кажуть, прокуроръ.
На концы якійсь войско́вый,
Смаглый, видный и здоровый,
Пригоженькій кавалеръ.
Часто ёнъ на стойку вокомъ
Мѣтить въ раздумьи глубокомъ,—
То́ пріёмный охвицеръ.

Вотъ, съ кресла маршалъ схватився,
Всимъ у поясъ поклонився,
Табакеркой заскрипѣвъ;
Дали крикнувъ до дозорцы:
Нехай начнуть однодворцы!
Ды й зновъ на мѣсто присѣвъ.

Тутъ ли боковой раздався
Святлицы жало́бный стонъ,
И найпершій показався
Нашъ знаёмый аканомъ.

Якъ пришла шляхти тревога,
Штобъ бумаги всякъ складавъ,
Ко́номъ съ допущеньня Бога,
Въ однодворцы попавъ,

И вотъ, мовлявъ неурокомъ
Кажучи, погана честь,
Треба жъ быдто бы нарокомъ
На очередь ему влѣзть.

Якъ вола вяду́ть на бойку,
Такъ ако́нома подъ стойку.
Ёнъ жа не потягня й потъ,
Да скорчився у клубочекъ,
Зъ дохтора ня зводить вочекъ
И такъ стогня, што крый-Богъ.

Дохторъ важно приступая
И некрута обгляда́я—
Зубы, ноги, боки, станъ.
Потуль коло яго тупавъ,
Покуль кругомъ не ощупавъ,
Вотъ, мовлявъ коня цыганъ.
...............
...............
Дохторъ, бачь, ганьбу нашовъ,
Кажа: въ службу не годитца,
Яму́ треба полячи́тца,
Да и мѣры не дойшовъ.

А некрутъ: «мое́ паночки!
Вы ясные соколочки!
Гдѣ тутъ хворому служить?
Вотъ такъ ко́ля мнѣ у груди,
Што сухвоты, кажуть люди,
И въ боку вельми болить.»

Якъ бы варомъ обливъ плечи,
Якъ почувъ гэтаки рѣчи
Нашъ молодый охвицеръ.
Ёнъ зъ мѣста свойго сомкнувся
При некрути опынувся,
Глядить, бытцомъ лихій звѣрь.

Подъ стойкой яго простуя,
Струпой тягня да й мацуя,
А въ бороду́ кулакомъ
Якъ порадкомъ яму́ суня!
Гляди—вотъ совсимъ очуня
Нашъ нещасный аканомъ.

«На што людей, кажа, зводить?
Ёнъ мѣру наветъ проходить,
Я беру на свой отвѣтъ.
Яка тутъ къ чорту хвороба?
Здать! а посли будя проба—
Во́зьмемъ яго въ лазаретъ!».

Дохторъ кишеню пощупавъ,
Маршалъ табаки понюхавъ,
Некрутъ жалостно запѣвъ,
Судорга на аканома
Напала—познавъ Гапона,
Ды й со страху обомлѣвъ.
В. Дунинъ-Марцинкевичъ