Якъ въ батька была, то была мала,
Якъ замужъ пошла, то скоро зросла.
Вжежъ тая дорожка дерномъ заросла.
Ой дэрномъ, дэрномъ — ще й терниною.
Давно бачилася[1] зъ родиною —
Ой не такь давно, двадцать три літы,
Якъ бачиласа зъ родомъ на світы.
Ой якъ я схочу, терокъ высычу[2],
До свого родоньку орломъ залечу;
Ой орломъ, орломъ, ще й орлицею, Або сивенькою зозулицею.
Ой сяду, паду въ вишневомъ саду,
На той черешни що въ самомъ заду.
Ой якъ закую, всёй садъ звесэлю,
А якъ заплачу — всёй лісъ помочу.
А зъ чэрешеньки паду я на дулъ[3]
Ой чи не выйдэ матюнка на двуръ.
Ой выйшла маты, стала плакаты:
— Ой старенькій муй, выйды — но на двуръ,
Выйды — но на двуръ, щось[4] намъ дае буръ.
— Ой сэ зозулька, то шуги о луги,
Сэ наше дитятко, говори зъ нами.
Въ кого дочекъ сімъ — то е доля всімъ;
А въ мэнэ одна, й той доли нэма.
|